Історія української землі часто нагадує старовинний пергамент, із якого чужинці столітиями намагалися зіскребти рідне слово й переписати його на свій лад. Але крізь нові чорнила все одно завзято проступають прадавні літери.
.
Коли я думаю про своє коріння, про своїх предків, які споконвіку жили у селі Облазниця, я виразно відчуваю цей глибокий, майже фізичний зв’язок із землею.
Мої прадіди були тут господарями, засівали зерном ці поля, обиралися війтами, будували громаду й тримали порядок на своїй землі.
.
Облазниця та сусідня Руда завжди були поруч, дихали одним життям. І коли у XVII столітті гетьман Іван Виговський разом із дружиною Оленою купили середньовічний оборонний замок у Руді, мої предки не просто спостерігати це збоку – вони жили в цьому єдиному світі.
Вони ходили до тієї самої облазницької церкви Євстахія, яку названо в честь батька Івана Виговського ,яку так обожнювала відвідувати Олена Виговська, разом молилися, разом планували майбутнє нашої країни.
.
Я майже наочно бачу, як вони зустрічалися на гомінких ярмарках у Руді, обговорювали врожай чи новини, а згодом, схиливши голови, йшли у спільній скорботній ході на похороні гетьманової, віддаючи їй останню шану. Це була їхня спільна земля, їхня спільна доля й їхня історія.
Але в середині XX століття сюди прийшов окупант із ретельно розробленим планом, щоб витерти цю пам’ять назавжди.
совєткому режиму потрібна була територія без коріння, без родинної гордості, без пам’яті про гетьманів та вільних галицьких ґаздів. Для цього вони вигадували жорстокі операції, роздираючи живі людські долі.
.
Корінних мешканців вивозили товарними вагонами до Сибіру й Казахстану за найменшу підозру в любові до рідного краю.
А на їхні спустошені подвір’я, у ще теплі хати, привели інших знедолених людей – українців із Закерзоння, яких так само примусово вигнали з їхніх рідних домів на Лемківщині, Холмщині чи Надсянні.
.
Чи боліла ця гетьманська спадщина Руди тим людям, яких так брутально привезли на чужі осідки? Ні, не боліла… чи стала глибинно рідною… ні, не стала, бо від 1944-47 років дуже мало часу пройшло…..
Для депортованих переселенців першою й найглибшою раною назавжди залишився власний біль, за залишеною батьківською хатою, за рідними церквами й цвинтарями по той бік кордону. Їм нав’язали чужі хати й чуже минуле, сподіваючись перетворити всіх на безлику масу без коріння.
Проте сьогодні, коли той самий ворог знову прийшов нищити нашу землю, ми гостро усвідомлюємо, що велика віjна вчить нас нарешті єднатися довкола єдиної української ідентичності.
.
Вона зшиває наші розірвані долі, переплавляючи давні болі корінних галичан і переселенців із Закерзоння у спільну монолітну силу.
Вона вчить не лише ставити пам’ятні хрести як мовчазне свідчення того, що тут колись жила родина Виговських.
.
Хочу вірити,що вона вчить діяльно єднатися, досліджувати, відкривати справжню українську історію, для самих себе і для всього світу.
Які б підступні операції не вигадували окупанти, щоб стерти наш родинний код, їм це не вдалося і не вдасться.
Ми мусимо пам’ятати про своїх предків, про їхній хліб, їхні молитви, Колєду, Великдень та їхні кроки по своїй землі.
.
Родинна пам’ять виявилася міцнішою за всі укази совітів, товарні вагони й спецпоселення.
Ми досліджуємо, пам’ятаємо, стоїмо разом, а отже, ми непереможні.
Тримаймося і тримаймо стрій українства разом!